МОВОЮ ДУШІ

Цей дощ за вікном зупинив для мене час. Зробив однаковими хвилини, а, може, й години, що я проводжу тут, на підвіконні. Він плаче за мене, адже я не відчуваю вже нічого. Тільки пустоту… Втрату Його… Втрату надії, що життя гратиме за моїми правилами, що я знову буду з ним, відчуватиму, як він тримає мою руку, шепоче мені щось ніжне на вухо і як від його теплого подиху я забуваю, що мої ноги ще стоять на землі. Вже давно наші шляхи розійшлися. Я ж мусила забути його! Лише серце ніяк цього не розуміло… Тепер я знаю, що завтра він одружується. І схоже тепер моє серце просто перестало існувати в мені. Зникло, залишивши по собі діру, що нічим не заповнити. Я впевнена, що завтра він викине всі фотокартки, що ховав в шухляді, всі речі, де ще живе хоч якась частинка мене, а я, з приходом здорового глузду, буду просто ламати свої нафарбовані нігті і в душі кричати від болю, що втратила назавжди того, кого любила. Колись наш замок з піску накрила хвиля. Тепер же ми ніколи не опинимося навіть на одному березі. Здається, я б вічно могла дивитись на плачуче небо. Дощ не змиє мої спогади та зараз він говорить мовою моєї душі. Зранку я раділа сонячному небу, а тепер дивлюсь на сірі калюжі на мокрій землі.

МОВОЮ ДУШІ: 3 комментария

  1. Неплохо было бы перевод опубликовать снизу со ссылкой на оригинал. Я понимаю, что здесь портал русской национальной прозы. У Вас же не понял не только содержание, но даже на каком языке написано: украинском, белорусском, польском или ещё каком-нибудь?

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Я не робот (кликните в поле слева до появления галочки)