Як багато українців скаржаться на життя в рідному краю. І чомусь деякі вірять, що якщо жити, наприклад, поряд з Ейфелевою вежею чи Статуєю Свободи, то проблеми владнаються. Вони хапаються обома руками за найменшу можливість виїхати з України та рвуться на чужину, немов в країну чудес, де їх чекає здійснення найзаповітніших мрій. Та чи довго можна відмежовувати від себе реальність рожевими окулярами?
Моя хрещена, тітка Марія, ніколи не втрачала нагоди поскаржитися на життя, незважаючи на те, що працювала вона заслуженим викладачем в київському університеті, мала житло і в Києві і в Кіровограді, а також багато друзів та родичів по всій Україні. В своїх щоденних проблемах вона завжди звинувачувала владу, закони, та несправедливість, що панує на її Батьківщині. Маючи досконалі знання англійської мови, хрещена прагнула виїхати в Америку з метою „хоч глянути, як живуть люди в нормальній країні”. І вона отримала цей шанс, власними силами домігшись здійснення свого бажання. Їй випала нагода поїхати в Америку на навчання, ще з десятком таких самих українців. Її подорож по „країні мрій” тривала чотири місяці і, здається, виправдала очікування. Коли вона повернулася, то спочатку було море емоцій, безліч розповідей про красу цього далекого краю, про ввічливість тих людей, про правильність їх законів. Та йшли дні і було важко не помітити, що тітка Марія подумки ще десь далеко, біля зелених парків Америки, а поряд з нами присутнє лише її фізичне тіло. І справді, ставши ніби фанатиком цієї країни, вона вирішила зробити все аби виїхати туди жити. Хрещена знайшла спосіб повернутися: ніби їдучі гостем до своїх знайомих, вона вирішила орендувати собі квартиру в Америці, влаштуватися там на роботу та знайти собі нареченого. Для здійснення свого задуму їй довелося продати житло і багато речей. Родичі вмовляли її зостатися, та хіба хтось міг перекрити шлях до мрії.
Вона поїхала. Та зовсім з іншого боку побачила чужий край, адже тепер поряд не було жодної близької людини, а американці виявилися не такими вже й привітними, навпаки, навіть дуже підозрілими людьми. Хрещена отримала багато грошей за продані речі, та не встигла помітити, як і вони зникли дуже швидко. Як же їй було тяжко чути пропозиції мити підлогу в кафе чи в школі, коли раніше вона було поважним викладачем університету. Тут-то вона і згадала своє минуле, оцінила те, що мала, бо ж „добре там, де нас нема”. А на чужині, хоч би душа яка рідна поряд, аби не відчувати себе самотньою.
Тітка Марія влаштувалася на роботу в будинок, де буде наглядати за літньою людиною. Може попрацює півроку і буде мати кошти, щоб повернутися на Батьківщину. Свої ж рожеві окуляри вона відклала в шафу, яку навряд чи колись захоче відчиняти. Бо аж занадто боляче руйнуються ілюзії…